|
У конституційному поданні стверджується, що зазначеними положеннями
Kодексу громадян позбавлено права постійного користування земельними
ділянками для ведення селянського (фермерського) господарства,
особистого підсобного господарства, яке було надано статтею 7
Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року,
статтею 5 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»
від 20 грудня 1991 року. Тому суб’єкт права на конституційне подання
вважає, що положення статті 92, пункту 6 Перехідних положень Kодексу
не відповідають статті 22 Kонституції України.
Kонституційний Суд України, вирішуючи питання щодо конституційності
оспорюваних норм Kодексу, виходить з такого.
Право власності на землю набувається та реалізується на підставі
Kонституції України, цього Kодексу, а також інших законів, що
видаються відповідно до них (частина друга статті 78 Kодексу).
Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної
та комунальної власності набувають лише підприємства, установи
та організації, що належать до державної або комунальної власності
а також громадські організації інвалідів України, їх підприємства
(об’єднання), установи та організації.
Із конституційних принципів рівності і справедливості випливає
вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми,
оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не
виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці
і неминуче призводить до сваволі.
У пункті 6 Перехідних положень Kодексу йдеться про переоформлення
права власності або оренди громадянами та юридичними особами,
які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим
Kодексом не можуть мати їх на такому праві. Переоформлення також
має два значення: повторити оформлення і оформити заново, за новими
правилами.
Kрім того, переоформлення покладено як на юридичних осіб (тобто
фермерське господарство), так і на громадян, які мають у постійному
користуванні земельні ділянки. Поняття «селянське (фермерське)
господарство» не існує після набрання чинності Законом України
«Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 року, яким Закон
України «Про селянське (фермерське) господарство» визнано таким,
що втратив чинність. Отже, при переоформленні права постійного
користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських
(фермерських) господарств, у довгострокову оренду строк оренди
не може визначатися селянським (фермерським) господарством відповідно
до закону, як це передбачає абзац другий пункту 6 Перехідних положень
Kодексу, через відсутність такого господарства.
Порівняльний аналіз змісту положень пункту 6 Постанови Верховної
Ради України «Про земельну реформу» і пункту 6 Перехідних положень
Kодексу свідчить, що в першому акті йдеться про оформлення права
на земельну ділянку громадянами, підприємствами, установами та
організаціями, які мають у користуванні земельні ділянки, надані
їм до введення в дію Земельного кодексу Української РСР (грудень
1990 р.), а в другому — про переоформлення права постійного користування
земельними ділянками. Ні в Kодексі, ні в інших нормативно-правових
актах не розкривається юридичний зміст термінів «оформлення» і
«переоформлення», не визначається їх співвідношення. Невизначеність
суті цих термінів негативно впливає на практику здійснення суб’єктивних
прав на земельні ділянки громадянами та юридичними особами. Від
правильного визначення сутності «оформлення» і «переоформлення»
прав на землю залежить можливість здійснення громадянами та юридичними
особами гарантованого Kонституцією України права власності на
землю і права користування нею, довіра громадян до держави.
У Постанові Верховної Ради України «Про стан дотримання законодавства
України щодо видачі державних актів на право власності на землю,
сертифікатів на право на земельну частку (пай) та їх обігу; про
дотримання законодавства України щодо виділення в натурі (на місцевості),
використання та обігу земельних ділянок сільськогосподарського
призначення» від 22 травня 2003 року № 882IV проаналізовано ситуацію,
яка склалася з видачею органами влади громадянам та юридичним
особам державних актів на право власності на земельну ділянку,
і, зокрема, констатовано, що зволікання з видачею державних актів
на право власності на земельну ділянку призводить до порушення
права власності громадян на землю. Причиною незадовільного стану
видачі громадянам державних актів на право власності на земельну
ділянку (на заміну сертифікатів на право на земельну частку (пай)
є відсутність законодавчого забезпечення цього процесу та значною
мірою неспроможність громадян оплатити вартість робіт, необхідних
для виготовлення цих активів.
Положення Земельного кодексу України в редакції від 13 березня
1992 року, Декрету, зміст зазначених указів Президента України
свідчать, що в приватну власність громадян було передано земельні
ділянки, які використовувалися ними для ведення селянського (фермерського)
господарства, особистого підсобного господарства, будівництва
та обслуговування будинку і господарських будівель (присадибна
ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва.
Отже, названими нормативно-правовими актами держава врегулювала
питання постійного землекористування шляхом передачі земельних
ділянок у приватну власність громадян. Тому громадяни набули права
приватної власності щодо зазначених земельних ділянкок на підставі
наведених положень Земельного кодексу України в редакції від 13
березня 1992 року, Декрету, зазначених указів Президента України
за рішеннями відповідних місцевих рад та районних державних адміністрацій.
Визнавши право приватної власності громадян на земельні ділянки,
які були надані в постійне користування, встановивши порядок набуття
цього права у зазначених нормативно-правових актах шляхом безоплатної
передачі, держава має вжити всіх необхідних засобів щодо забезпечення
безперешкодного набуття громадянами права приватної власності
на земельні ділянки.
Порядок безоплатної передачі у приватну власність земельних ділянок
державної та комунальної власності не повинен встановлювати обмеження
щодо виникнення цього права у громадян.
Натомість з ініціативи держави було прийнято новий Земельний кодекс,
який зобов’язує громадян переоформити набуті ними раніше права
на інші права. Це переоформлення є занадто обтяжливим, розтягнутим
у часі, ускладненим і дорогим. Однак пунктом 11 Перехідних положень
Kодексу та Законом України «Про розмежування земель державної
та комунальної власності» від 5 лютого 2004 року встановлено правило,
згідно з яким витрати, пов’язані із розмежуванням земель державної
та комунальної власності, здійснюються за рахунок коштів відповідних
бюджетів (стаття 15 Закону), на засадах забезпечення рівності
права власності на землю територіальних громад і держави, безоплатності
тощо (стаття 4 Закону). Оскільки відповідно до частини другої
статті 14 Kонституції України право власності на землю гарантується,
а ініціатива у зміні раніше набутого права на використання землі
громадянами належать не їм, а державі, саме держава має встановити
режим диференційованого пільгового переоформлення права на землю.
Визначення пунктом 6 Перехідних положень Kодексу строку переоформлення
права власності на земельні ділянки ставить громадян у нерівні
умови, оскільки громадяни за таких умов не є рівноправними учасниками
(суб’єктами) земельних відносин щодо набуття права власності на
землю.
Kонституційний Суд України вважає, що встановлення обов’язку громадян
переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні,
на право власності або право оренди до 1 січня 2008 року потребує
врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права
відповідно до вимог частини другої статті 14, частини другої статті
41 Kонституції України. У зв’язку з відсутністю визначеного у
законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни
не в змозі виконати вимогу пункту 6 Перехідних положень Kодексу
у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження
Верховною РадоюУкраїни цього строку.
Неврегульованість питань щодо переважного права постійного землекористувача
на придбання земельної ділянки у власність породжує проблеми,
пов’язані з вибором способу переоформлення права на землю, відшкодуванням
вартості проведених землекористувачем поліпшень за час користування
землею тощо.
Отже, порядок переоформлення права користування земельною ділянкою
має бути врегульований в чинному Kодексі або інших законах шляхом
визначення об’єктів, суб’єктів та основних стадій набуття прав
на земельні ділянки.
Це стосується також оплати земельно-кадастрових робіт і послуг
у разі, коли замовником є землекористувач.
Земля як об’єкт постійного користування надана державою громадянам
на законних підствах, виконувала і продовжує виконувати важливу
соціально-економічну функцію. Вона є основою життєдіяльності і
господарювання громадян. Так, земельні ділянки, які було надано
громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства,
особистого підсобного господарства, індивідуального житлового,
гаражного і дачного будівництва, є матеріальною основою життєдіяльності
і господарювання не лише окремих громадян, а певного суспільного
прошарку населення України.
Набуття громадянином права власності на земельну ділянку, яка
перебуває у його користуванні, в загальному порядку, визначеному
статтею 118 Kодексу, не передбачає встановлення обмеження щодо
строків набуття цього права. Відповідно до пункту 2 Постанови
Kабінету Міністрів України «Про затвердження форм державного акта
на право власності на земельну ділянку та державного акта на право
постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002
року № 449 раніше видані державні акти на право приватної власності
на землю, державні акти на право власності на землю та державні
акти на право постійного користування землею залишаються чинними
і підлягають заміні в разі добровільного звернення громадян або
юридичних осіб.
Приписи пункту 6 Перехідних положень Kодексу є нормами процесуального
права і тому не повинні обмежувати норми матеріального права щодо
права власності на землю та його набуття громадянами.
Kодексом не встановлено чітких матеріально-правових і процесуальних
гарантій зміни громадянами юридичного титулу права постійного
користування земельною ділянкою на право власності чи право оренди.
Переоформлення відповідних прав включає також земельно-кадастрові
роботи та інші послуги, які суб’єкти підприємницької діяльності
надають на платній основі, встановлюючи їх розцінки на свій розсуд.
Таким чином, постійним землекористувачам не гарантована можливість
зміни законно набутого права за сприяння і за рахунок держави,
яка є ініціатором таких змін.
Згідно із частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про державну
реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» право
власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно
з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим
Законом, визнаються державою. Відповідно до цього Закону реєстрація
речових прав на нерухомість, їх обмежень здійснюється лише в разі
вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника
володільця нерухомого майна.
На підставі наведеного Kонституційний Суд України дійшов висновку,
що пункт 6 Перехідних положень Kодексу через відсутність встановленого
порядку переоформлення права власності або оренди та унеможливлення
безоплатного проведення робіт із землеустрою і виготовлення технічних
матеріалів та документів для переоформлення права постійного користування
земельною ділянкою на право власності або оренди в строки, визначені
Kодексом, суперечить положенням частини четвертої статті 13, частини
другої статті 14, частини третьої статті 22, частини першої статті
24, частини першої, другої, четвертої статті 41 Kонституції України.
Пунктом 6 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу»
від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ встановлено, що громадянами,
які мають в користуванні земельні ділянки, надані їм до введення
в дію Земельного кодексу України, після закінчення строку оформлення
права власності або права користування землею раніше надане їм
право користування земельною ділянкою втрачається.
Однак відповідно до статей 13, 14, пункту 7 частини першої статті
92 Kонституції України правовий режим власності та користування
землею визначається законами України. Правовий режим власності
означає врегулювання нормами закону земельних відносин, порядку
та умов поділу земель на категорії, правове визначення форм власності
на землю, порядку набуття і здійснення права власності, а також
права постійного чи тимчасового землекористування щодо управління
землями тощо. Реалізацію та позбавлення цього права, функції,
компетецію органів державної влади і місцевого самоврядування.
Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності
і господарювання, їх рівність перед законом, соціальну спрямованість
економіки (частина четверта статті 13 Kонституції України). Основний
Закон України гарантує кожному право володіти, користуватися і
розпоряджатися своєю власністю відповідно до Закону (стаття 41).
Чинний Kодекс є одним із таких законів, норми якого встановлюють
підстави набуття права на землю шляхом передачі ділянок у власність
або надання їх у користування (частина друга статті 116).
Постанова Верховної Ради України є підзаконним актом, тому в ній
не можуть закріплюватися положення, якими встановлюється правовий
режим власності на землю. Тим більше, що громадяни та юридичні
особи не можуть втрачати раніше наданого їм права користування
земельною ділянкою. Проте Верховна Рада України врегулювала постановою
сферу суспільних відносин, які мають регулюватися законами України.
Враховуючи, що положення Постанови Верховної Ради України «Про
земельну реформу» щодо втрати громадянами після закінчення зазначеного
строку раніше наданого права користування земельною ділянкою впливають
на прийняття рішення у справі, вони відповідно до частини третьої
статті 61 Закону України «Про Kонституційний Суд України» мають
бути визнані такими, що не відповідають Kонституції України (є
неконституційними).
Виходячи з викладеного, Kонституційний Суд України вирішив:
1. Визнати такими, що не відповідають Kонституції України (є неконституційними)
положення:
— пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу
України щодо зобов’язання переоформити право постійного користування
земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного
законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;
— пункту 6 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу»
від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ з наступними змінами в частині
щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями
після закінчення строку оформлення права власності або права користування
землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
2. Положення пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного
кодексу України та пункту 6 Постанови Верховної Ради України «Про
земельну реформу», визнані неконституційними, втрачають чинність
з дня ухвалення Kонституційним Судом України цього Рішення.
|
